Ночь как чулочек
Ночь, как чулочек, свисает с чумазой ляжки
Южной медведицы, в челюстях сжавшей тайну:
нюхает воду святую в напольной чашке,
смотрит на запах и чёрной дырой болтает.
В чёрной мохнатой сумке оконной проймы
в светлых подмышках зданий сбривают души
тяжести боли о том, что опять не помер
в серой суме за плечами хирлявый грузчик,
камни носящий,
скелеты носящий,
память
бочками, как апельсины, на горбик шеи
лепящий башней…
…спальни берут губами
души за тёплые тушки и мягко женят –
пудрят кошмары общие звёздным тальком,
время в соломинках ртов превращают в льдинку…
Шторы, как привокзальные шарлатанки,
стенам в ладонях ищут судьбы картинки.
Под лепестками крекерной крошки смерти
раны от шорохов спальных шершаво лижут…
Как мы с тобой безоружны немилосердно!
Как нам с тобой надёжно, когда мы – ближе
к Южной Медведице, моющей лапы в нашем
«тшшшш…..» –
как в святой воде, затопившей холод…
…тихо бредёт рассвет, как слепой шарманщик.
Беглый трамвай поднимает, как жёлтый молот,
город на птиц, недошедших до гнёзд…
Мать неба
платье из ирисов солнечных (по Кар Ваю –
нежный рисунок)
накинула…
Спи, мой лебедь,
тайну любви в ключицу мне выдыхая…
що, як не пісок?
… якщо лягти й губами – в груди – грюк –
й тому, хто – як міфічний ататюрк –
омити зло волоссям – по печалі
почайни рук, бур’яну, по іржі
не зраненої від пожеж душі, –
побачиш двох – у сутінках піщаних.
і ти – пісок,
і він собі – пісок,
в чоло зашитий цвяхом образок –
як тисячі образ на вітер клятий,
що всі піски жене, немов вогень
води любові з скурвлених давен –
й багаття починається в ломбарді,
де ті вогні закладено, як мідь
перстеників,
де можна скам’яніть
від того, що не викуплять й за пам’ять…
а тотий вітер камінь рве на пил.
пісок курить.
пісок жене сліпих.
і ти – сліпа.
і він – сліпоту палить.
і – палиця.
і – прут чарівника.
і то, що – непристойно, та втіка
з вульгарних слів у нескінченність лету
сплетіння клубів – нарізно – і в степ,
де є пісок, і попри все-все-все
цілуються, як бур’яни, планети…
і їхній чорний подих ув імлі…
і їхній чорний потяг – від землі –
до того, щоб задихатись – й постати
з задушених сусідами й «тихцем» –
у тих, що просто дивляться в лице,
не боючись ні осуду, ні страти…
… якщо лягти – й вдихати цей пісок
й стулити писок совістям ( їх – сто,
нарізаних на сльози водоспадом),
пісок – духмяний… як хранитель-дух,
спочилий на погнутому щитку,
а на щитку так солодко – не спати…
не спати – попри вершників страшних
світанків, що їх вітер полишив
годинником з піщанковимим птахом–
над ліжком, де, схрестивши зло з добром,
дві дюни шарлеп’єровим пером
дорослим рушать вскач архіпелаги
неправд і правд двотваревих – в синай…
й така тобі у дзьобі – сивина,
й така тобі під поперек – розплата…
й така йому у ребра білизна,
що – як з хреста, але ж чи мо’ – з хреста? –
отим, що в грудях носять меч і ладан? –
і степ, й бур’ян, і туркову глупінь,
й бажань злочинно-мідну світлотінь,
й піски, що їх колись в серцях висоти
небесні мали, але…
ляж й не спи.
губами – в груди.
спиною – до стін,
які, мов тіні вітру навісні,
шпурляють в вас пісок –
й ти плачеш: «що там?»
Повертаючись в чорне
Мармурові сніги рукавичками пестять людей –
чорних-чорних людей, заблукалих у ночі – по серце….
Макраме помилок у засліплених вікнах плете
вічний страх самоти, ніде-всюди-собі-поселенець, –
і плете і плете – як дітей – сплеск волосся в сумнім
вогнепаді ілюзій,
як сутінки – вогник на плитці…
Й насуваються сни, як печалі в степах кам’яні.
Й насуваються Яви – як ранки міські вогколиці.
Але сива ведмедиця ще сіль рахує – до ста…
Й небеса на солодкі вуста випадають, мов манна.
Й оцикучений кисень кусає за горло міста,
у яких набухають попарно скуйовджені фавни,
у яких вибухають по-одному лисі листи,
не укинуті в скриньку голубок, тілесних – по пір’я…
І тріпочуть на вітрі розпатрані ружі-хустки
обезсонених поглядів, сонцю нічному покірних.
Чорні люди здіймають до неба прозорі серця.
Чорні люди, захитані в чорно-жоржиновій страті
своїх страхо-бажань, притискають зірки до лиця –
як мелісу й чебрець, і благають лиця не торкати
ні процукреній манні,
ні кисню в отруті бажань,
ні пригоєній тиші,
ні сірим відьомським сновидам…
І стікає їм щастя потворне, мов кров – із ножа.
І співає їх шкіра лілеєю річок убитих.
І сповіщує ніч їм про те, що їх просто нема.
Й небеса випадають на губи їх – кулею – з рани…
Й чорні речі чернечі їх лижуть прогірклий лиман
теплих поглядів їх, не повернутих висохлим фавнам…
Й опівночі, коли повертає на ранок бруньки
білосніжний слимак у небесній короні з бісезних
мерзлих хмар,
чорні люди в чарівну безодню руки
відчайдушно занурюють душ знепритомлені леза
й повертаються в біле – задерши сорочки з рубців,
із відбитків по-фавнячи ницих затерплих цілунків,
й видихають прозорі серця здичавілій руці –
у теплінь полудневу,
у ніжність давен нібелунгів,
у тепло припечерно-звіристих торкань до вогню
(ще коли його – ніц),
в білосніжність жертовної крові…
Чорні люди вертаються в чорне – на всю глибину –
й застигають у небі, мов ніжні сніги мармурові…
Пороги в сон
Аук-аук, – свистит мороз-утюг
над простынёй окна. В нём — дрожь борзая,
и мумии животворящих рук
в стекло коленей чувственно вмерзают.
В нём – мюмзики чаинок саксофон
дву-влитых ртов стесняются потрогать,
и запылённой тишины кулон
ползёт с груди стены на пуп порога –
порога в ночь, тенями с молоком
вскормившую свет лампочки поддатой.
Порога в сон, звонящий ни по ком
колоколами осторожнопадов:
в ладони армий взбалмошных ветров,
раздетых (всрам!) планетами бездомных
бездонных душ, предавших докторов,
съедавших их, как огурцы в бидоне,
жестоко-каннибально, –
докторов
Стыда, Покоя, Праведности, Фальши…
Совокупляют в заоконье кровь
туман и самолётная тельняшка.
Из глубины руды сибирских звёзд,
урчащих недовольно от щекотки,
летит-ползёт к двоим, неспящим, воз
чумацкий — с солью, тайной и щепоткой
безумия.
И мумиями рук
животворя миры тепла в осаде
пришельцев мерзлоты,
мы круг-о-круг-
коленно входим в тёмный палисадник
у дома сна:
там, на пороге, чад
волшебной лампы пахнет виноградом,
и тени нас сквозь нас о нас молчат
зверистое докровно «рядом-рядом»…
Тіні у келиху
…що нам покаже маленька китайська стіна?
Бачиш? Ми – тіні у темряві келиха дня.
Час, як жучок, хоче знати, яка глибина, –
і заповзає у келих,
і змушує келих
тіні струснути,
укинути тіні у рух.
…рухають тіні зсередини келих, мов Рух-
Птаха – слона.
І спочатку це схоже на гру,
але ту гру розбиває, мов човен – об скелі.
Тіні у царстві прозорості цмулять полин
й вітер, зашитий у царство відкритих колін,
і відкривають «ніколи» коли-не-коли,
й «зараз» застромлюють ножиком в пам’ять про горло.
В теплій кімнаті по тінях – лежи чи іди,
наче веселка – по втомленій спині води.
Чуєш? Ворушаться тихо сріблясті кити
в темних легенях часу, що описує коло
почету,
вічності,
втоми,
«ніколи» –
над тим,
як ти поволі вживаєшся в час або в тінь
«вчора», що вчора не стало ще,
й вкрадений пін-
код набирає на ротика теплих дверцятах
іншої тіні – того, що назавтра – ніц-ніц.
Але сьогодні гойдається в ніжнім «тиць-тиць»,
спостерігаючи, як на засмазі жар-птиць –
зимних світильників – ніжно ворушаться цятки
діток комах…
У забитих легенях часу
тіні впадають у схрещення смутку і сму…
Смужечки тіней злипаються в тиху сльозу
світла – між лоскотом подихів й полум’ям пальців…
Й бачиться – видиться – мариться – в серце пустель
цокають сонця підбори під сумішшю стель.
Сумнів останній лежить, як застрілений ельф,
в теплій долоні, що їй понаврочено танці:
танці – по тілу, що тулиться дотикам в ніс,
танці – по тінях, позбавлених видимих рис,
танці – по темряві, що проростає, мов рис,
з диких прозорих дзеркальних поверхонь кімнати –
царстві Тінь-Тінь,
у якому у лазарі йдуть
сплячі бажання
і усмішок стишена ртуть,
замкнена в колбі із страхом,
і настрій-верблюд
стрімко горби розпрямляє, як спину – лунатик.
Тіні – лунатики – в сонячнім світлі вночі…
Тіні – фанатики! – ріжуть себе на ключі,
вірячи в фантики «зараз» – на теплім плечі,
що обертається, наче Земля Галілея…
Скоро – ніц-ніц…
Але ти ще лежи, чи іди,
наче по небу – затуплені списи води,
що їх з часу видихають червоні кити –
й руки Офелії плескають в тихі лілеї…
Скоро – ніц-ніц…
Але зараз – бурштинове «все».
Тіні, мов полум’я – течія степу, несе
течія плинності – в світлий гігантський басейн,
де кожен оберт часу – то відстрочений оберт.
Й можна засмагнути – небом в пологах на день.
Й можна застигнути – каменем теплим в ніде…
Бачиш? Ми – тіні. Нас точно ніхто не знайде.
Чуєш – лягай або йди, але все буде добре…
Что мы наделали
Что мы с тобой наделали, мой родной?
Что мы с тобой – как ноги – в дыре колготной?
Падают, словно вишенки – в перегной,
дву-монологи о свете и о работе.
Падает небо мячиком в реку рук,
в омут соплёвших водоросли и сети…
Вечер плюется сдавленным прелым «друг»,
выпяченным с губы, как глоток кастета
или костяшки, глоданной почвой и
дикими кошками с ядом свободы – в смраде
губ, на которых пьяные муравьи
лапками бегло комкают пену-скатерть,
родственных слов надгрызают объедки, ком
вер кровяных котят о тростинки колют….
Что мы с тобой – над прошлого шашлыком
ищем в ножах, как прошлое, поло-голых?
Что мы с тобой качаемся, как тростник –
в вазе, надбитой жалостью и привычкой?
Что нам лепечет пауза, на язык
севшая, как на язву бомжа – синичка?
Что нам плюет на темя метро, шипя
про «поезд следует…», выловив бегство – пёхом?..
Кто из нас, утро выкупав в свежих швах
тел одичалых, скажет о том, что плохо,
дико, взаправдошне, сыро – как тесто на
досточке формы звезды, с недостачей шири?..
Что мы с тобой, родной мой? – пожар, Синай
не облизавший водно-мучнистым жиром?
Что мы с тобой,забытый мой? – Снег, Шираз
ошаганевший до первой строки в топ-ньюсе?..
Белые вороны сыром в дубовый джаз
нас забивают гулким вороноустом.
Черные вороны в синий туман мостов
города нас опускают – забавы ради…
На обручальной нитке ничьих часов
мы протанцуем встречу убитых братьев
или сестер. А лучше – двоих чужих,
перемотавших родственность, словно шарфик,
на поцелуев осенний соломы жмых,
на недовстречу ладоней, как псов, шершавых,
на тростниковых крыс, прикусивших яд
за равнодушным рядом камышных будней…
Как нас с тобой залечат – и осквернят!..
Как нам с тобой привычно – легко и трудно…
Падают, словно вишенки – в перегной, –
дву-монологи: работа… родные… зимы…
Небо рисует в запястьях восходы хной.
Хну размывает как тушки – на Хиросиме, –
солнцетрясением…
Водоросли из щек
кажут носы, как зяблики…
(в птичек – веруй…)
Белый гудок в мобильном зажмет движок,
словно Икар – носатеньких солнцемерок.
Сизый звонок в ночи надорвет Орфей
голосом снега – хранителя сна-измены…
Между заснеженных сопок твоих бровей
тихо морщинка запахнет полночным сеном, –
вздрогнуть…
Заплакать…
Выдышать…
Милый мой!
Как так – не грустничать – порознь???
Что мы надела…
Страх отчуждения, словно Большой Хромой,
входит в сплетения тесных привычек тела.
Падают вишенки — в на-бок-дичанья-сон.
Вечер плюется небом про между прочим…
Соль заслоняет тьмой твое лицо..
Что мы с тобой…
Заткнись
И – спокойной ночи….
Когда мы постареем
Наш поцелуй прощальный был так долог!
На улице, среди глубокой ночи –
Пожар далеких дней…
Исикава Такубоку
… как наложница моря на пляже – засохшая птица, –
так и я – на диване – ловлю отголоски пожара
где-то в солнце…
Так ты – на диване, нелепо-бесполый…
Недостаточно долго на улице выли коты,
когда мы целовались, предчувствуя, что постареем
друг для друга – до старости, и разлетимся в отставки,
как гражданские бабочки, бряцая оловом в крыльях
по брусчатке
(и эхо подскажет: «… не муж… не жена»…)
Мы с тобой постареем – как сахар под грудками осок,
как тарифные планы дождей – в дни парадов покойных,
как обломки младенцев – от брака осклизлой печали
и усталости, – высланных в ломких корзинах в моря
равнодушного света –
над пристанью розочек пошлых,
увядающих в тёмном налёте морщинок на чашках…
Мы с тобой постареем – как слоники – в полостях полок,
увядающих в пламени жёлтой крикливой травы
наших мыслей:
о том, что когда-то наложницы моря
выходили на сушу и сушу поили следами
своей тёплой любви, и сомнамбулы в брошенных стульях
откликались любовью…
о том, что в гороховы дни
мы носили горшочки с супами из наших приливов
козлоногой сопливящей нежности к небу и псинам –
нашим кожам, промокшим и жадным до косточек страсти
и похлёбки из верности с жемчугом в мутной башке…
Мы носили горошки в стручках, не родивших нам неба,
мы носили простуды в горошек и слёзы в горошек.
Но всё это в траву пожелтевшую вышло, что в склепах
между полок кричит что-то –
пылью
и молью,
и дном,
так отчётливо видным из башни часов, что убийцей-
родионом прижались к углу и заносят секиру…
Мы с тобой постарели, нам всё это, милый, не страшно,
но поди разберись, отчего же по-тварьи дрожат
пересохшие губы…
Быть может – от звонкого эха
навострившейся памяти про корабли-поцелуи?
Когда старшее эхо оглохшее младшее эхо
на лихом самокате везёт из тишайшей тиши,
корабли уплывают – немотной гримаской – по скрипу
снятых с петель дверей…
Ты предчувствуешь – тоже?
Ты – тоже? –
этот общий котёл, где все люди – лаврец и петрушка?
Этот хищный котёл, где все тени – чешуйки и ливер?
Этот чан, из которого выйдут к огромному морю
золотые песчинки – наложницы мрака и солнца,
двух султанов, которых не тронут ни время, ни старость…
Ты представь: каково им?
Нас помнить?
И помнить – о нас?
Нас с тобой…
–
среди ночи глубокой –
пожар и пожарный –
постаревшие,
в нитях дождя
и в морщинах потёмок…
Поцелуи в котомках на плечи так давят, что мраку –
тоже больно.
И – солнце восходит…
И счастье, что так
не случилось!
Мы старимся порознь.
Под грудками осок.
Мёртвых птиц на балконах ошмётки гниют разным ветром.
Призрак эха пасётся на улице – будто бы певчий.
У него есть два адреса,
два разнояйцевых дня,
когда мы отстареем,
и пропуск – на пляж, где – безлюдно,
и сидят поцелуи, как спруты огромные, тихо,
поджидая умеющих помнить пожары и слёзы,
без которых не пустят гримасничать в общем котле…
Холодом
Заплітається смуток, як п’яний язик – крок у крок.
Замерзається погляду, як замерзається втечі
пекінесів-хмарин із прокислої діжки зірок,
що їх вимкнули ми мимоволі і так не до речі.
Замерзається люльці, запаленій соромом. За
напівспаленим обрієм крига береться снопами…
Як зачовганий птах, облітає зависла сльоза,
і тремтить у кишені хустинка, як злякана панна.
Що нам було написано пальцями свідків на склі
двоєчолля, похилого, наче будинок – на страту,
непомітно збулося, скотилося в темний залив
малозначного кашлю, в який сірниково ридати
вийшли димні створіння, спіралі, історії – й ми
заблукали в плачі і забули, що плач той повинний…
І стояло між нами чи дерево глухонімих,
чи безсоння у хутрі приблудної трохи провини.
І лежали між нами чи сміху розпухлі мерці,
чи пробачень візки інвалідні…
Й Морановим сміхом
рвано-чорно і зимно вело по руці і руці
(бо так нарізно, що – по окремих палатах, як психи,
ці розідрані руки…)
І свідки гострили зірки –
ті, що вимкнено нами безжально й до неба підступно….
Й наступали слова – як голодні нічні пацюки.
І лякались слова, що на горла їм чобіт наступить…
…заплітається тиша у косу хустинки з дощем…
Замерзається погляду в зашморгу «очі додолу»…
Що нам було написано, пишеться холодом ще
по засніжених зморшках сумного, як дім, двоєчолля.
Ще щось пишеться холодом…
Й стовпчиком множиться час
у руці ліхтаря.
Ще щось дихає ладаном янгол….
Ще щось, може, ізліплять із чорнозасніжених нас –
чи розмочену ніжність землі, чи замерзлу троянду…
Пусть просто спят
…как просто спать, когда никто вот-вот
не постучит, не вынырнет из ада
заплечных лестниц, голосящих на
сто тысяч исхудалых голосов!..
чем дольше спать, тем слаще забывать
хозяев, облучаясь пустотою –
без силуэтов,
без химер,
вне зоны
сирен и панов…
щёлкнет за окном
шаманский голубь…
молния чирикнет…
а – всё равно!
не думаешь:
«ко мне?..»
так воскресают из любивших фиги
носить вместо крестов на языке
и повторять одно и то же…
боже!
так – отручают,
отключают от
пульсации букетиков под кожей
и кожи, что всё помнит –
как слепой
всё помнит горсткой пальцев
и надеждой…
и, как слепой –
по чёрточке лицо
облизывает пальцами, не веря,
так вспоминают лапы пустоты,
когда стирают с пустоты кайму
сосуда, заполнявшего собой
сосуд, в котором холодно и страшно,
аквариум, где трупиками рыб
улыбки грели брюшки под зонтом
со сломанной пружиной потолка…
со сломанной пружиною в губе,
познавшей рай – как солнечные зайцы
плясали увлекающе, и их
ажурный лес смущал змеенье рек,
не вспомнить этих зайцев –
тина лишь…
консервы, башмаки и тина – вот и
весь вкус для речки, загнанной в «забыть»
и впавшей в забывание –
как зверь –
не в спячку, а в ранение зимой,
застрявшей в пуле памяти…
круть-верть –
не вытащить…
и – тише… тише… тише
шуршит листва под лапами, когда
пытаются хоть лапы вспомнить, как
их обнимал ушедший…
так с утра
пустышку неба ночь роняет наземь,
но ночь – находит, потому что ночь
в себя вобрала памяти всех тех,
кто с ней делился –
кровью и слезой,
и памятью о крови
и о ночи,
когда щеночком изгнанным завыть
хотелось,
но хозяин подобрал…
разобранным,
оставленным в дымах
домов, ослепших на сосуд, что светит
теплом,
рекой
и лесом,
и зверьём
дремучим
(заблудиться впору в нём!)
так больно – забывать…
но ночь хитра!
и – только контур,
только-только контур
скучания
и памяти,
и пота…
и сон – пустышкой – в рот холодный…
и
пружина надрывается…
и – спят…
не приходите к этим, спящим!
не
нарушьте их покоя поцелуем!
им так спокойно –
как созвездьям рыб,
нацелившим животики в пески…
им так спокойно –
как самим пескам,
приклеенным ко дну:
ни дождь,
ни ветер
их не волнуют в руслах мёртвых рек…
не беспокойте их.
пусть просто спят….