Шановний Антон Санченко нагадав, що сьогодні день рибалки, то дуже доречно буде розповісти про книгу Лембіта Короєдова «Браконьеры или путешествие Лелика на Змеиную гору». Як герой стяжки, я вчора дозволив собі вихідний (ну і ще похмілля мурижило), то прочитав всю книгу за день. І можу сказати, що Лембіт Ісаакович, як завжди, гівна не роблять. «Браконьеры» — чудова книга. Щоб дати уяву про жанр книги, скажу, що це десь між «Капітанами піску» Амаду, «Чікою» Іскандера та «Нарисами бурси» Санченка. Азовське узбережжя і його вмілі  рибалки намальовані у всій красі. Краса ця не в подвигах чи героїзмі, а в самому житті на спекотних берегах найродючішого моря у світі (принаймні, останнє стверджує Вікіпедія).

У роман спочатку важко в’їхати, бо автор починає розповідати про широке коло осіб, яких знає дуже добре, а ти тільки встигай запам’ятовувати, що до чого. То інколи хочеться крикнути «А ти хто такий? До побачення!». Також автор перериває невеличкі розділи завжди несподівано і так само починає наступні, що теж трохи дратує. Але поступово ти знайомишся з героями і вже знаєш їх, а закінченні трьома крапками розділи продовжуєш сам. Так само вигадуєш і початки. Десь вже під кінець хотілося докорити шановному Лембіту Ісааковичу, а де ж сюжет? Де той шампур, на який мусить тримати ці смачні шматки історій? Але потім майнула думка, що сюжет: зав’язка, наростання, кульмінація, розв’язка, то ото тільки в книгах, чи кіно, а життя – штука безсюжетна. Народився, жив, помер. Чи і не сюжет. То автор не намагається лакірувати дійсність і вигадувати велосипед, а пише, як є.

До речі, вже після прочитання, коли думав про «Браконьеров», зрозумів, що сюжет є і цей сюжет дорослішання головного героя Льоліка. Від хтонічного походження до золотого раю з дідом і рибою, а потім і викид у доросле життя, в якому ніколи не буде добре, як було колись.

Окремо скажу про мову книги, смачну та жирну, наче ті тарані, що сохнуть на горищах азовських тубільців. Мову російську, яка завдяки усіляким їбонатам вже стала в Україні ледь не моветоном, але, як кажуть, що і один святий може врятувати ціле місто. То чому б це не зробити письменнику з мовою. Лембіт Ісаакович привчив до регулярних словесний феєрверків, але тут він свідомо прибирає сарказм і працює на інших регістрах, в том числі і такому небезпечному, як розчулення. Тут легко пуститися берега, але Короєдов втримується на вершині смаку, а читач тихо втирає сльози на сцені гостювання діда з того світу.

Оця щемна ніжність, справжня цнотливість в описах була для мене дуже неочікуваною, бо ж я познайомився з Лембітом Ісааковичем, як автором «Дівчат з помаранчем» — найкращої книги про помаранчеву революцію, Київ та секс. Книгу перчену і різку, після якої здається, що вже знаєш, чого можна чекати від автора. А він робить кульбіт і пише зовсім по-іншому, але анітрохи не гірше.

І знаєте, я заздрю Азовському узбережжю. На якому побував і пожив, бачив сірих змій з бичком у пащі, тиснув поштрикані руки рибалок, їв чебуреки баби Ліпи, ходив за червами на смітники та тікав від фото-привіда. Чесно кажу, не усякому узбережжю, пощастить з таким співаком. Лембіте, дякую.