РЕЦЕНЗИИ НА КНИГИ * ВСЕ О ЛИТЕРАТУРЕ * ЧТО ПОЧИТАТЬ? * КЛАССИЧЕСКАЯ И СОВРЕМЕННАЯ ЛИТЕРАТУРА * ОБЗОРЫ И НОВИНКИ

Книги Радуги. Партитура таємних паролів

(Про збірку поезій Ганни Яновської «Волохата книга»)

Ганна Яновська. "Волохата книга"

Як театр починається з гардеробу, так і будь-яка книга починається з анотації. І хоч не завжди на останню слід покладатися у своєму читацькому виборі, інколи трапляються приємні несподіванки, коли два-три речення містять у собі не діагноз критика, а світ автора — принаймні те, що він хотів сказати саме в цій книзі. Гарною ілюстрацією до сказаного є міні-передмова до дебютної книги харківської поетки Ганни Яновської: «“Волохата книга” — це збірка не казок, а міфів у їхньому найпервіснішому значенні, причому люб’язно доповнених — нам на поживу — ще й авторськими інтерпретаціями; авторка послужливо відхиляє для нас дзеркала трюмо, щоб ми побачили себе самих у різних гранях».

Можливо, в декого виникне питання: чи цікаво читати всю книгу, якщо вистачить декількох речень, аби зрозуміти напрямок думки автора? Насправді точна відповідність анотації змісту видається мені ознакою доброї книги, однак під «відповідністю» я розумію співзвучність анотації із настроєм читача та власне словом автора. Під час мого знайомства з «Волохатою книгою» все було саме так. Більше того — стисла характеристика збірки виявилася таємним паролем, ключем до дверей, яким я скористалася, немов Керолівська Аліса, аби зануритися з головою у світ Країни див, точніше — у Задзеркалля, на що прозоро натякали в анотації.

Я вірю в те, що кожна книга здатна обирати собі читача. «Слово прийде до кого схоче» — з цього рядка, що відкриває новітню міфологію Ганни Яновської, й почалася моя довга мандрівка поетичним світом «Волохатої книги». Довга — адже збірка, попри її невеликий обсяг (135 сторінок), читалася кілька місяців, ніби поволі всотувала моє життя в своє — певно, щоб віддзеркалити згодом щось вельми важливе й досі невідоме. Читання скидалося на мандри в загадковому лабіринті, з якого не було бажання вийти — лише вертатися до місць, в яких дихалося так, наче зібрали там «цілюще небесне повітря».Гадаю, книга, що має у назві своїй незвичне означення «волохата», просто не може не викликати «вовняні» й «пухнасті», цілком теплі «домашні» асоціації. Проте, в мене збірка Ганни породжує інші відчуття — прохолода неба з димом і зорями, жовтий ладан піску, вологе стигле листя осінніх дерев… Упродовж читання оживає безліч яскравих образів, що сприймаються як символи химерного орнаменту на позначення явищ та понять, вічних за всіх часів. Море — чи не найголовніший з них:

«Запах гарячий, млосний, трава солона руда.

І тонконоге птаство по глею пише

Графіку сіру. Бачиш — сіль на тонких слідах?

Кланяйся цій воді. Саме вона — найдавніша».

«Світ крізь нас протікав, наче море крізь риб’ячі зябра»… У міфологіях різних народів світу вода — одна з основних стихій створення світу, символ первісного хаосу та плинності часу. З води виникає все й про все вода знає. Однак, для авторки вода не просто давній символ усталеного порядку, а й щось особливе, невимовно-інтимне. Це відчуваєш уже з перших сторінок, де «вітрами дихають мушлі», «риби і квіти пливуть емальною річкою», намальованою на китайському термосі, а голос світу прорізається, «як вода витікає з вух». Вода, якою б вона не була — живою (дощ після задухи) чи мертвою (велика ріка, якій принесене в жертву рідне село) — це код, користуючись яким, Ганна відкриває таємниці людської душі, пропонує зазирнути до найглибших її колодязів.

«Вода каже: «Не дивись».

Вода каже: «Облиш».

«Озирнися», — каже вода.

Озираєшся.

І підводна папороть розквітає на мить під тобою».

«Це схоже на сон, коли, блукаючи по цвинтарю, Ви зустрічаєте пам’ятник зі своєю фотографією», — щось подібне відчуваєш, впізнаючи в собі багатьох героїв Яновської. Ось «троє жінок над кавою викладають нескінченний пасьянс розмови» (одна з них — ти?..) — звична, буденна картина, проте замислитись над її суттю бракує часу: погляд лише ковзає по обличчях, фіксуючи рухи, слова, звуки, і це начебто видається справжнім життям, решта — зайве. Ганна ж удало розвінчує міфи нашої буденності, бо чує й бачить набагато більше:

«На будь-якій нерівній поверхні можна читати життя.

По корковому покриттю бродять малі істоти:

Люди, тварини, знаки».

Занурюючись в поетичні рядки Яновської, ніби розбираєш «по скельцях мозаїку», читаєш колір й «шляхи давніх смальт між країн і планет». Складається враження, що Ганна пише не просто вірші, а магічну «партитуру таємних паролів», виконати яку доручає нам, своїм читачам.

Хіба авторка живе в іншому світі, ніж ми?.. Чому в неї органіст не просто грає, а «накликає звуки, і звуки йдуть, і витягують труби, неначе блискуче тісто»? У реальності Яновської «китайці тримають спогади» в термосах, взимку містом «блука велетенський їжак», а книжки, готуючись до морозів, «відрощують вовну і тягнуться писком до скла»…

«Це прорвалася шкірка тоненька між світом і світом», — пояснює авторка, створюючи власний міф про людей, які ще не втратили здатності відчувати навколо себе творчу природу Бога. Іншим вона підказує:

«визирни із вікна так наче бачиш це все уперше

визирни і побачиш уперше

спробуй».

Замість пост-скриптуму…

Гріх було б замовчати дві важливі речі.

По-перше, останній розділ книги — «Іншим почерком». Назва ця є недаремною, адже до розділу увійшли Ганнині переклади з англомовних поетів ХХ-ХХІ століть. Вважаючи дуже цікавим явищем англомовну літературу, яка не прив’язана до центру походження цієї мови, авторка знайомить українського читача із сучасною поезію Ніґерії, Південної Африки, Нової Зеландії, Австралії… Чесно кажучи, читання перекладів харківської поетки захоплює не менше за читання її власних віршів.

По-друге, «волохата» авторська графіка. Ілюстрації Яновської — органічне продовження її поезії. Вірю, що і у віршах Ганни, і в її простих малюнках, що схожі на знаки-символи, кожен знайде для себе щось співзвучне.

Чашка кофе и прогулка