Назва твору: Угамуйте мене
Автор: М. Дж.Гайленд
Видавець: Кальварія
Рік: 2008
Перекладач: Віктор Дмитрук

Якщо відгуки преси натякають на дуже ймовірну зацікавленість романом цього дідькового дядька Фройда, якщо вже на перших сторінках читачеві пропонують чи то натяк на інцест, чи то випробування його зіпсованості, а назва «Угамуйте мене» спрямовує чи то до божевільні із гамівними сорочками, чи то до криміналізованого «вестерну», – попри все, із висновками поспішати не слід. Переможець Encore Prize  та Hawthornden Prize у 2007-му, «мешканець» короткого списку найпрестижнішої літературної премії англомовного світу The Man Booker Prize (2006),  – цей  «лише» другий роман Марії Джоан Гайленд успішно збентежив світ, довівши, що потужні психологічні драми, навіть позбавлені «спецефектів», здатні достукатися до читача, хоч би й переконаного, що нічого нового про буденне життя абстрактної (у нашому випадку ірландської) родини він уже не дізнається, та й навіщо?

Такі огидно-жорстоко-ниці, але  поряд з тим  і обов’язкові прояви життя – ліквідація непотрібних вдома кошенят, така  брудна, не потрібна для «цитування» фізіологія – від  дитячих «фокусів» із відправленням природних потреб і унікальності, супроводжуваної (фе!) блювотинням, до коротких характеристик настрою та самовідчуття героя, виражених у тому, наприклад, що він  ніби мимохіть констатує: у кімнаті  смердить, наче там наперділи (утім, сама по собі кімната його ж не обходить).  Розбавлене, здавалось би, дріб’язковими епізодами  мимовільного споглядання за сплячою неестетично оголеною бабусею, похапцем спійманим «в об’єктив» епізодичним героєм із рукою у штанях або іншим, збуреним розгляданням порнографічного журналу, – все це  не має жодним чином впливати ані на ереговану на «таку собі» літературу  публіку, ні на збуджених прибічників моралі, адже в романі М. Дж. Гайленд  йдеться не про «те». Все це – з певних причин запалі у думки головного героя картинки, прояви його дорослішання. Джонові лише одинадцять, а  в ньому вже аж 174 сантиметри зросту, – справжня потвора для однолітків, та ще й потвора, котра прагне бути особливою. Ні-ні, не тією «дорослістю» ранніх пивничок та успіху у дівчат, не захопленням нових відчуттів свого тіла. Бути особливим, перетворившись на своєрідний фізіологічний «детектор брехні», набувши маніакально-нав’язливого  або іншого, краще знайомого психіатрам, бажання втрапити до Книги Рекордів Гіннеса, а разом із тим – і неймовірної вибагливості до оточуючих, а надто – коли найближчі йому дорослі стають «інакшими», обставини змінюються, і поруч немає навіть улюбленої кицьки. Саме тут і  стають у пригоді найдріб’язковіші, найбридотніші й найнепотрібніші дрібнички, гачки, за які намагається чіплятися ще надто дитяча свідомість, – життєдіяльність організму, запахи помешкань та коридорів, асоціації з їжею на дотик та на вигляд…

Виявляється, автору зовсім не обов’язково відтворювати нудний та огидний до безрезультатної нудоти типаж родини а-ля «татку-подобається-інша-цьоця» або прирікати своїх героїв на трагічні смерті чи парадоксально-химерні сплетіння доль і вчинків. У М. Дж. Гайленд  все дуже просто, неймовірно просто, до обурення просто – саме за рахунок цього книжка й виграє. Пересічна ірландська (та географія тут майже ні до чого) родина з її типовими проблемами – фінансовою, поколіннєвою, домашньо-улюбленце-дитячою, виховною. Пересічні домашні дрібнички – від перекручування слів до застібання дрібнесеньких ґудзиків (ґудзиків, звісно, не лише у прямому їх значенні). Типова проблема намагання відрізнити правду від брехні, трохи приправлена НЛП та дивними реакціями. Все це настільки просто, не-глибоко, що збагнути  те, що ховається за типовими рухами і повторюваними словами, котрі нам переповідає великий-маленький  головний герой, читачеві не до снаги, а що ж тоді казати про саму дитину?

«Це витончений, але безкомпромісний портрет душевних страждань і розквітаючого психозу – сміливий і глибоко тривожний», – пише про «Угамуйте мене» «Sunday Business Post», і з цим складно не погодитися: психозу в романі не бракує. Він зароджується після повільних зимових днів – найкращих, як вважає Джон, адже проводить він їх у родинному колі: «Ми ще два дні будемо разом, утрьох, і саме цього я й хочу». Він зникає наприкінці – коли все повертається на свої місця, – власне, у  цьому і є напівприхований нечутний крик, що проходить крізь весь роман – потреба повернути все на свої місця, туди, де воно  повинно бути. Врешті воно так і виходить, але ніхто не знає, наскільки загостюють ці приємні зміни на краще,  адже фінал – незакритий (це буде точніше, аніж «відкритий фінал»).

Психоз виявляється майже непомітно – в туалетних кімнатах, у розхитуванні на канапі, в недоречних почутих поясненнях люті чи відчаю, на кшталт «Я витискала цитрину, а вона була  така суха, що мені здалося, наче я щойно когось задушила, намагаючись витиснути з неї якусь крапельку соку. І я розлютилася невідомо чого», у вибухах неусвідомленої агресії. Він годований домашнім нерозумінням – «бути з ним [батьком] у кімнаті – це все одно, що бути самому, зовсім самому, але це не так спокійно», – та не-вписуванням у замкнене коло шкільного товариства. Він маскується під спокій та самодостатність, зверхність – ось тільки струпик на голові розчухується в кров, і хто зна, що гірше – разовий вибух чи ось таке постійне зудіння, що наростає, мов музична фраза – від piano до fortissimo. Виявляється, авторці не потрібно розширювати кількість героїв або доводити до завершення сюжетну лінію кожного з них, ба навіть щонайдругоряднішого. Їй не потрібно вдаватися до гіперболізації образів, до чіткого розподілу на «біле» й «чорне». Для занурення у психоз та відчай їй не потрібно щоразу вигадувати нові красиві слова й вкривати аркуші довжелезними науковоподібними або дуже емоційно навантаженими ліричними відступами, щоб надати текстові ще більше динаміки, ще більше психологізму. Невідомо яким чином, їй вдається досягнути того ж ефекту численними діалогами з коротких фраз та постійним внутрішнім монологом головного героя, що також не вирізняється різноманітністю, але ж як діють усі ці «я відчуваю», «я чую», «я не можу говорити», «я хочу», «я не знаю, чому я так роблю»…

М. Дж. Гайленд справді знає, як красиво покопирсатися у дитячій психології, вигорнути її нутрощами назовні й таки змусити світ дорослих подивитися на неврози й страхи «безхмарного» дитинства широко розплющеними очима. Шкода лише, що перекладачі не завжди обізнані із тим фактом, що  навіть одним багаторазово повторюваним штампом можна прийти до ситуації, коли «вгамовувати» доведеться вже не героя, а читача…